Літній день у Києві був сонячний і теплий.

The summer day in Kyiv was sunny and warm.

Київський Центральний залізничний вокзал кипів життям.

The Kyiv Central Railway Station was bustling with life.

Люди поспішали, кулі багажників гуркотіли, а оголошення звучали над головами подорожуючих.

People were hurrying, luggage carts were rattling, and announcements echoed over the heads of travelers.

Оксана та Дмитро стояли у великій залі, дивлячись на годинник.

Oksana and Dmytro stood in the large hall, looking at the clock.

Оксана була молода професіоналка, яка завжди любила порядок і точність.

Oksana was a young professional who always loved order and precision.

Її психіка не витримувала запізнень, а тут був такий важливий день.

She couldn’t stand to be late, and today was such an important day.

Купала Ніч в Львові була річною подією, яку вона не хотіла пропустити.

Kupala Night in Lviv was an annual event she did not want to miss.

Дмитро ж був вільним духом, художником.

Dmytro, on the other hand, was a free spirit, an artist.

Він любив життя без планів і завжди вірив, що усе влаштується само собою.

He loved living without plans and always believed that everything would work out on its own.

— Де наш поїзд? — схвильовано запитала Оксана, поглядаючи на розклад.

“Where’s our train?” Oksana asked anxiously, glancing at the schedule.

Потяг мав виїхати через півгодини, а довкола були великі черги.

The train was supposed to leave in half an hour, and there were long queues all around.

Дмитро погладив її плечі.

Dmytro patted her shoulders.

— Не хвилюйся, Оксано. Ми встигнемо. Просто насолоджуйся моментом, — сказав він, милуючись будівлею вокзалу.

“Don’t worry, Oksana. We’ll make it. Just enjoy the moment,” he said, admiring the station building.

Але Оксана не могла спокійно сидіти.

But Oksana couldn’t sit still.

Вона почала продиратися крізь натовп, тягнучи за собою Дмитра.

She began pushing through the crowd, dragging Dmytro behind her.

Вони пробиралися через хаос, намагаючись знайти вказаним пероном.

They made their way through the chaos, trying to find the indicated platform.

Черги біля кас рухались повільно, а оголошення лунили ламаною українською.

The queues at the ticket counters moved slowly, and announcements were being made in broken Ukrainian.

— Нам треба на третій перон, — сказала Оксана, мружачи очі на табло.

“We need to go to the third platform,” Oksana said, squinting at the board.

— А ти впевнена? Може, краще поїмо морозиво поки чекаємо, — жартував Дмитро.

“Are you sure? Maybe we can have some ice cream while we wait,” Dmytro joked.

— Ні, ми не можемо ризикувати, — відповіла Оксана.

“No, we can’t take the risk,” Oksana replied.

Одра́зу, коли вони нарешті дісталися до третього перону, на табло змінився номер платформи.

As soon as they finally reached the third platform, the platform number on the board changed.

Потяг до Львова тепер відправлявся з першого!

The train to Lviv was now departing from the first platform!

Оксана відчула, як нестерпне хвилювання пробігло по спині.

Oksana felt an unbearable rush of anxiety run down her spine.

— Нам треба бігти, — крикнула вона.

“We have to run,” she shouted.

Вони знову побігли через вокзал, обходячи людей та валізи.

They ran through the station again, dodging people and luggage.

Оксана вела Дмитра за руку, швидко приймаючи рішення.

Oksana led Dmytro by the hand, making quick decisions.

Дмитро глянув на неї з ніжною посмішкою.

Dmytro looked at her with a tender smile.

Нарешті вони добігли до першого перону і, закидаючи свій багаж на борт, буквально стрибнули у вагон, коли поїзд почав рухатись.

Finally, they reached the first platform and, throwing their luggage on board, literally jumped into the carriage just as the train started moving.

Як тільки двері зачинилися, Оксана впала на місце, задихаючись від виснаження, але з полегшенням.

As soon as the doors closed, Oksana collapsed into a seat, panting from exhaustion but relieved.

Дмитро сів поруч, теж дихаючи глибоко, але сміючись.

Dmytro sat next to her, also breathing deeply, but laughing.

— Ну що ж, тепер можна сказати, що це була справжня пригода! — посміхнувся він.

“Well, now we can say that was a real adventure!” he smiled.

— Можливо, — спокійно відповіла Оксана, дивлячись у вікно.

“Maybe,” Oksana replied quietly, looking out the window.

Вона подумала, що, може, іноді варто дати волю спонтанності.

She thought that perhaps sometimes it’s worth giving in to spontaneity.

Вони встигли на поїзд, і це було найважливіше.

They had made it to the train, and that was the most important thing.

Потяг вирушав до Львова, і попереду їх чекала чарівна Купала Ніч.

The train was heading to Lviv, and a magical Kupala Night awaited them.

Оксана відчула, що трохи готова до непередбачуваних моментів.

Oksana felt she was a bit more ready for unpredictable moments.

Дмитро ж зрозумів, що трохи планування інколи не завадить.

Dmytro realized that a bit of planning sometimes wouldn’t hurt.

Так вони обидва навчились цінувати погляд одне одного на життя.

Thus, they both learned to appreciate each other’s outlook on life.

Під шум коліс і тихий гроза й вони сміялися, розмірковуючи про чудовий час, що їх чекав у Львові.

Amid the sound of the wheels and a quiet thunderstorm, they laughed, reflecting on the wonderful time that awaited them in Lviv.