Зима прийшла тихо і ніжно, як завжди.

Зима arrived quietly and gently, as always.

За вікном психіатричної лікарні падав сніг, засипаючи невеличкі віконні карнизи пухнастими ковдрами.

Snow was falling outside the windows of the psychiatric hospital, covering the small window sills with fluffy blankets.

Легкий вітерець приносив прохолоду, але всередині було тепло.

A light breeze brought coolness, but inside it was warm.

Святкові вогники мерехтіли на штучній ялинці у холі, нагадуючи про наближення Дня Святого Миколая.

Festive lights twinkled on the artificial Christmas tree in the hall, reminding everyone of the approaching День Святого Миколая.

Оксана сиділа у своєму кріслі, відчуваючи легке хвилювання.

Оксана sat in her chair, feeling a slight excitement.

Навколо було багато незнайомих людей, і це їй не подобалось.

There were many unfamiliar people around, and she didn't like it.

Її руки непомітно стискали браслет — подарунок бабусі.

Her hands unknowingly clutched a bracelet—a gift from her grandmother.

Він був єдиною річчю, що нагадувала їй про тепло і затишок її дому.

It was the only thing that reminded her of the warmth and coziness of her home.

Доктор Ярослав, лікар із добрим серцем, але втомленими очима, підійшов до групи пацієнтів, зібраних у залі.

Доктор Ярослав, a doctor with a kind heart but tired eyes, approached the group of patients gathered in the hall.

"Доброго дня всім!

"Good day to everyone!"

" — сказав він, намагаючись заробити їхню увагу.

he said, trying to earn their attention.

— "Сьогодні у нас особлива подія.

"Today we have a special event.

Ми будемо ділитися історіями і дарувати маленькі подарунки.

We will share stories and give small gifts.

Це нагода відчувати підтримку і тепло навіть тут.

It's an opportunity to feel support and warmth even here."

"Між пацієнтами знову з'явився Максим.

Among the patients, Максим appeared again.

Він завжди посміхався, жартував, але в його очах була якась незрозуміла печаль.

He always smiled and joked, but there was some inexplicable sadness in his eyes.

Оксана вперше помітила, як йому важко залучатись у спілкування.

Оксана noticed for the first time how difficult it was for him to engage in communication.

"Оксана," — тихо підзвав її Ярослав, — "ти можеш почати, якщо хочеш.

"Оксана," Ярослав quietly called her, "you can start if you want.

Ти не одна тут.

You are not alone here."

"Це була її вирішальна мить.

It was her decisive moment.

Її серце билося швидше, і вона нерішуче підвелася зі стільця.

Her heart was beating faster, and she hesitantly stood up from the chair.

Її голос був тихим, але з кожним словом вона відчувала, як свинець самотності трошки відступає.

Her voice was quiet, but with each word, she felt the lead of loneliness retreating a bit.

"Я втратила когось дуже дорогого," — почала вона.

"I lost someone very dear," she began.

"І це складно говорити.

"And it's hard to talk about it.

Але бабуся завжди казала, що навіть у складний час треба залишатися собою.

But my grandmother always said that even in difficult times, one should stay true to oneself."

"Максим раптом нахилився до неї, обережно посміхнувся: "Оксана, ти смілива.

Максим suddenly leaned towards her, gently smiling, "Оксана, you are brave.

Залишайся такою завжди.

Stay that way forever."

"Ярослав кивнув, підтримуючи її теплими словами.

Ярослав nodded, encouraging her with warm words.

Його очі блищали від гордості за неї.

His eyes shone with pride for her.

Ця підтримка була як подарунок з неба.

This support was like a gift from heaven.

Свято продовжувалося, а Оксана почула себе легшою.

The celebration continued, and Оксана felt lighter.

Вона зрозуміла, що не одна в цьому світі і що те, що здавалося нездоланним, може знайти свою розв’язку через відвертість.

She realized that she was not alone in this world and that what seemed insurmountable could find its resolution through openness.

Зима продовжувала малювати свої картини за вікном, але тепер у серці Оксани теж світилося маленьке сонце.

Winter continued to paint its pictures outside the window, but now a little sun was shining in Оксана's heart as well.

Вона вже не сама.

She was no longer alone.

Оксана знайшла в собі силу довіряти, і це було її першим, але найважливішим кроком до зцілення.

Оксана found the strength to trust, and that was her first but most important step towards healing.