Були часи, коли Київ був повним життям.

There were times when Kyiv was full of life.

Зараз - це безмовне місто снігу і руїн.

Now, it is a silent city of snow and ruins.

Надя і Олександр були одними з тих, хто пережив катастрофу.

Nadya and Oleksandr were among those who survived the catastrophe.

Наставала зима, а з нею і різдвяні свята, але свята мали інший вигляд тепер.

Winter was approaching, and with it, the Christmas holidays, but the holidays looked different now.

Олександр пробирався засніженими вулицями, шукаючи родину.

Oleksandr made his way through the snowy streets, searching for family.

Він вірив, що знайде Надію.

He believed he would find Nadiya.

Вона була його сестрою.

She was his sister.

Ніхто не знав, де вона.

No one knew where she was.

Люди говорили, що її бачили неподалік, але точних новин не було.

People said they saw her nearby, but there was no precise news.

Кияни розповідали про жахіття, які сталися тієї ночі, коли світ змінився.

The residents of Kyiv spoke of the horrors that occurred that night when the world changed.

Але зараз не було часу на страх.

But there was no time now for fear.

Треба було виживати.

They had to survive.

Ще було одне свято — можливість побачити сестру.

There was still one more celebration—the possibility of seeing his sister.

Олександр відчував, що це його обов'язок.

Oleksandr felt it was his duty.

Ігор - старий товариш Олександра, залишився з ним.

Ihor—an old friend of Oleksandr, stayed with him.

Вони зустрілися випадково, коли розбирали руїни в пошуках їжі.

They met by chance while scavenging through the ruins in search of food.

Ігор також шукав свою сім'ю.

Ihor was also looking for his family.

Тепер вони стали союзниками.

Now they had become allies.

Їх пов’язувала спільна марнотність і надія.

They were bound by shared futility and hope.

Коли вони йшли до церкви святого Михаїла, надія ожила знову.

As they walked to the church of St. Michael, hope was revived again.

Церква мала бути тим місцем, де Надя могла сховатись.

The church was supposed to be the place where Nadya could have hidden.

Ігор і Олександр піднялись сходами.

Ihor and Oleksandr climbed the stairs.

Всередині було тихо, але щось ожило в повітрі.

Inside, it was quiet, but something was alive in the air.

Неподалік чути було голоси.

Voices could be heard nearby.

Вони зайшли до зали і побачили групу людей.

They entered the hall and saw a group of people.

Це були залишки міських жителів, худі та виснажені.

These were the remnants of the city's residents, thin and exhausted.

У кожному погляді - страх і недовіра.

In every glance—fear and mistrust.

Один з чоловіків, стоячи біля вівтаря, поставився агресивно.

One of the men, standing near the altar, responded aggressively.

Олександр відчув, як стіна між ними і цими людьми зросла.

Oleksandr felt the wall between them and these people grow.

Але обережно, спокійно, він почав говорити.

But cautiously, calmly, he began to speak.

Розповів свою історію.

He told his story.

Ігор стояв поруч, готовий підтримати.

Ihor stood by, ready to support.

Після напруженої тиші, чоловік нарешті зітхнув.

After a tense silence, the man finally sighed.

"Ваша сестра приходила сюди, але пішла," – сказав він.

"Your sister came here but left," he said.

"Вона шукає захисту по той бік від Печерської лаври."

"She is looking for refuge on the other side of Pechersk Lavra."

Олександра пройняла хвиля полегшення.

A wave of relief washed over Oleksandr.

Надія жива.

Nadiya is alive.

Втомлений, але тепер з новою силою, він подякував незнайомцям.

Tired, but now with newfound strength, he thanked the strangers.

Йдучи через сніг, Олександр зрозумів, що хоч світ став холодним і жорстоким, надія все ще жила.

Walking through the snow, Oleksandr realized that although the world had become cold and harsh, hope was still alive.

Він не тільки був сильнішим, але й відчув, що може стати світлом для тих, хто оточує його.

He not only felt stronger but also felt that he could be a light for those around him.

Ігор і Олександр знову рушили через засніжене місто, знаючи, що скоро зможуть побачити Надію.

Ihor and Oleksandr set off again through the snowy city, knowing they would soon see Nadiya.

І під звуки далекого святкового дзвону вони йшли далі, не зважаючи на холод.

And to the sounds of distant festive chimes, they walked on, undeterred by the cold.

Надія відчувалася все ближче.

Hope felt ever closer.

І разом з нею - віра у краще майбутнє.

And with it, faith in a better future.